Гуманітарний фронт: як наближають перемогу волонтери та працівники тилу
Журналісти «Вечірнього Києва» побували у Правобережному логістичному хабі столичного гуманітарного штабу, щоб розповісти про те, як сотні волонтерів щодня допомагають забезпечити їжею, одягом та предметами першої необхідності переселенців та киян, що потребують допомоги.
Приміщення одного із гіпермаркетів нині нагадує велетенський мурашник — ні, не через те, що його окупували черги покупців. Зараз колишній торговельний майданчик (з міркувань безпеки поки не вказуємо назву, але обов’язково повідомимо її читачам після перемоги) працює для задоволення гуманітарних потреб столиці.
Саме сюди з’їжджаються каравани допомоги із країн Європи та Західної України, і звідси, після розвантаження та сортування сотнями волонтерів, гуманітарка вирушає до осель киян, біженців, на пости тероборони та у інші гарячі точки, де зараз так потрібні речі першої необхідності. Наш репортаж про один день із життя Правобережного логістичного хабу і неймовірних людей, які в тилу наближають перемогу над ворогом.
«КОЖЕН З ЦИХ ЛЮДЕЙ — ВАРТУЄ П’ЯТИ»
Кілька годин по обіді. Зараз не надто гаряча пора, адже на розвантажені «на рампі» стоїть лише одна вантажівка. Тому керівник хабу, який зустрічає нас неначе капітан на своєму містку, має кілька вільних хвилин, щоб поспілкуватися із журналістами. Але при цьому все одно тримає в полі зору, як десятки волонтерів злагоджено вивільняють із вантажівки полети із дорогоцінним вантажем. І навіть встигає перекинутися жартом із колегами чи порадити, куди краще спрямувати ту чи іншу коробку із гуманітаркою.
Наш співрозмовник — Денис Копилов. У мирному житті — успішний інвестиційний банкір, фотолюбитель та спортсмен, який в одну мить проміняв ці заняття на посаду «завскладом», як жартома він сам себе називає.
«За кілька днів після початку війни отримав дзвінок від керівництва містом — поставили завдання розгорнути роботу логістичного центру із обробки гуманітарної допомоги. Першого березня наш хаб був готовий розгорнути роботу, і ось уже два тижні працюємо у тісній співпраці із волонтерами, керівниками районів та міста для того, щоб люди, які потребують допомоги вчасно її одержали», — розповідає Денис Копилов.
Правобережний хаб відповідальний за логістику гуманітарної допомоги для семи районів столиці. Аналогічний центр, що займається прийомом, розвантаженням та розподілом і доставкою вантажів, працює на Лівому березі, обслуговуючи потреби решти районів. А ще під егідою «Київського гуманітарного штабу», який розгорнула столична влада, діє Медичний хаб, який займається опрацюванням вантажів із ліками.
Завдяки контактам керівництва столиці та волонтерам, щодня до Києва прямують десятки машин із гуманітаркою. Її «географія» досить широка — Західні регіони України, сусідня Польща й Словаччина, Німеччина та інші країни Євросоюзу — зараз увесь світ об’єднаний тим, щоб допомогти нашій державі у протистоянні із ворогом та підтримати постраждалих від військових дій.
«У день може бути кілька машин, а може бути — й десяток. 8 березня був рекорд — буквально протягом години до нас заїхало 13 вантажівок, і усе це за дві години до початку комендантського часу. Але ми кинули заклик до волонтерів і максимально оперативно розвантажили фури. Адже кожна хвилина дорогоцінна. Люди потребують допомоги, а вантажівки не можуть просто стояти і чекати, їхні колеса мають постійно крутитися», — відзначає Денис Копилов.
Постійний рух, наче у велетенському мурашнику, і на території колишнього торговельного майданчика. Від восьмої ранку і буквально до останніх хвилин, що передують початку комендантської години, сотні волонтерів працюють над розвантаженням гуманітарних вантажів. Щодня кожен район складає потребу у гуманітарній допомозі — і саме з хабів вона вирушає до киян.
Одна машина, яка прибуває на хаб, може містити до 50 полет із речами, які дбайливо збирали для киян і переселенців мешканці Польщі чи, приміром, Львівщини. Тут — і одяг, і предмети гігієни, і дитячі памперси, і вода та їжа, і каримати та спальні мішки.
Трапляються і незвичні подарунки — наприклад полета із готовими варениками чи котлетами від наших «західняків», продуктів, які максимально швидко потрібно розсортувати і відправити по оселях киян чи на пункти тероборони. Тому кожна вільна пара рук — на вагу золота.
«В нас у середньому в день працює від 100 до 200 волонтерів. Це — дивовижні люди, кожен із яких вартує трьох, а можливо й п’яти. Тому, я кажу, що в моїй команді — 500 осіб. Це мешканці Оболоні та прилеглих районів. Ми просто закинули повідомлення в соцмережі про те, що нам потрібна допомога, і відразу відгукнулися сотні людей.
Разом із батьками працюють семирічні діти, приходять бабусі допомогти. Кожен, намагається зробити свій внесок у перемогу. Я захоплююсь духом і величчю цих людей! І ніхто не говорить — коли ми вже закінчимо роботу. Ви знаєте, вони мене в буквальному сенсі беруть за горло і питають — коли будуть нові машини, де машини? Цей народ — не перемоги!», — підсумовує нашу розмову Денис Копилов.
До слова, днями роботу хабу інспектував особисто міський голова Києва Віталій Кличко, і залишив дуже гарні відгуки про роботу волонтерського корпусу.
«ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА — ПОВЕРНУСЯ ЗА ПАРТУ. А ПОКИ МОЄ МІСЦЕ ТУТ»
Разом із керівником хабу заходимо в приміщення — тут в проходах між стелажами із крамом гіпермаркету дбайливо і системно розкладені речі, отримані в гуманітарних вантажах. Це такий собі перевалочний пункт, звідки їх, відповідно до заявок, знову завантажать у транспорт і повезуть, але вже за столичними адресами. Нас зустрічає невелике дівча — Варя, яка із не по роках серйозним виразом везе навантажений візок із коробками гуманітарки. Сьогодні 10 річна киянка працює разом із батьком Сергієм удвох — дві її старші сестрички-близнючки, дванадцятирічні Поліна та Віра разом із мамою мають невеликий перепочинок.
«Ні, зовсім не важко», — відповідає вона на моє питання, чи не складною є її праця.
«Коли закінчиться війна, повернуся за шкільну парту, а поки — моє місце тут», — додає хоробре дівча.
Її батько Сергій Падалко разом із дружиною займається адвокатським бізнесом. З перших днів війни чоловік намагається потрапити в ряди Тероборони, та поки кажуть — чекайте, черга.
«Ми просто не могли узяти і просто сидіти в дома, тому почали питати знайомих, чи немає десь корисної справи, в якій ми змогли б бути корисними. Так і потрапили сюди і працюємо усією родиною. Це ще й дуже гарно відволікає від ситуації навколо. Але, дивлячись на піднесення і згуртованість наших людей, ми не те що віримо — ми переконанні у перемозі України», — говорить Сергій Падалко.
Ще один чоловік, який не чекав на волонтерську роботу, а сам її шукав — Сергій Капац, інженер-метеоролог «Енергоатому». У минулому — він офіцер ЗСУ, який звільнився за станом здоров’я на початку двохтисячних. Каже, тепер через це ніяк не може втрапити у лави Збройних сил, хоча так само як і тезка, чекає на виклик бодай до тероборони. А поки — його фронт, це робота по розвантаженню гуманітарки у хабі.
«Важко було ну хіба в перші дні — я людина звикла до важкої праці і її не боюся. Тим більше нас тут таких — багато. Якби не вірив би в перемогу України, то виїхав би — а так я тут, попри те, що маю на руках 83-річну матір. І якщо треба буде — то візьму до рук зброю, і піду захищати Україну. Але поки що у теробороні відповідають — у нас черга. Тому, допомагаю як можу тут. І вірю в перемогу!», — каже Сергій Капац.
Наступний волонтер, з яким пощастило нам познайомитися — Юрій Іванов. Він у логістиці — як риба у воді, адже щодня займався цією працею на основному місці роботи.
«Тепер можу оцінити — наскільки важливою є моя робота. Бо від неї залежить нормальне життя тисяч цивільних людей. І поки наші воїни героїчно б’ються із ворогом, наша місія в тому — щоб люди мали найнеобхідніше для життя у героїчному Києві», — резюмує Юрій Іванов.
І дивлячись на таких, як десятилітня Варвара, її батько, та сотні інших людей, які щодня творять свій маленький, але такий потрібний подвиг — усвідомлюєш: Україна неодмінно переможе!
Євген ЛОПУШИНСЬКИЙ